Скільки української мовної території, стільки й української державності [Іван Заєць].
“Варто сказати про нерозумність новомодного українського патріотичного стереотипу про російську мову як “мову іноземної держави”: адже це рідна мова багатьох українських громадян, вона змалку знайома майже всім українцям, подобається це кому чи ні, і тому її нинішній статус не можна порівнювати із статусом англійської чи будь-якої іншої” [Іван Дзюба].
Україна – це суспільство, яке ще перебуває в пошуках своєї ідентичності. Теперішня русифікація цієї країни поглиблює її орієнтацію на Росію і є загрозою нашій національній безпеці.
Народ, який позбувається самого себе, ніколи не буде щасливим народом [Віталій Портников].
Українська мова – це мова не тільки українців, спілкуватися нею мають право мешканці України всіх національностей з потреби гуртуватися, з необхідності доходити порозуміння й ладу в спільному домі [Віталій Радчук // «Дивослово», 2003, №9, с.6].
В Конституції України чітко записано, що українська мова є державною. Більше того, за визначенням Конституційного Суду, українська мова є символом держави. Нам же пропонують офіційну двомовність, тобто, по суті, рівні права вовка і зайця з’їсти одне одного [Віталій Радчук].
“Вже сьогодні мова, відсутня в Інтернеті, – це мова, яка більше не існує у модерному світі” [Джерело інформації].
Мова – далеко не тільки “засіб спілкування”, тобто передачі “вже готових думок”, як нас усіх учили в імперській школі. Куди серйозніша її місія – бути способом народження тих думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати” [Оксана Забужко. «Репортаж із 2000-го року», К., 2001, с.78].
У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм [Ліна Костенко].
Мова є тим чинником, що встановлює “природні” межі нації, при цьому, будучи унікальною системою світобачення й самовираження окремої нації, виступає не лише засобом спілкування, а й дає змогу представникам цієї спільноти розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні [Любов Мацько].
…Ознакою нормального культурно-духовного життя буде відсутність розмов про національні проблеми [Євген Сверстюк].
Можна кричати, витратити на що-небудь всю свою енергію. А можна мовчки щось робити, не волаючи. Треба мати українську державу, перш за все, у себе в душі. Коли Маганді сказав “не купуйте англійських товарів”, англійці просто пішли з тієї країни, і вона зараз вільна [Віталій Радчук].
Тих небагатьох, хто говорить правильно, сприймають як диваків і чужаків; власне, у юрбі вони й самі почуваються діаспорою [Віталій Радчук].